Як підготуватися до публічних виступів, щоб стати авторитетною зіркою сцени.
З публічними виступами зіштовхуються не лише фахівці ораторської справи, але й експерти багатьох професій, які хочуть поділитися будь-яким своїм досвідом публічно. В якийсь момент це стає невід’ємною складовою успішної кар’єри та вибудовування персонального бренду, незалежно від фаху. Особливо складним та стресовим є перший публічний виступ, який вимагає тривалої та кропіткої підготовки.
Для того, щоб ви не нервували, а якісно підготуватися до свого першого публічного виступу, PRO Ідеї звернулися до Ганни Гавриш — консультанта з публічних та медійних виступів, тренерки з комунікації, засновниці та провідної тренерки Навчальної платформи communicate.in.ua.
Нумо поговорімо про повний цикл підготовки до публічного виступу. Як правильно та коректно визначити ціль виступу?
На мою думку, публічні виступи можна порівняти зі зборами на відпочинок. Наприклад, у вас запланований гарячий рейс і вже завтра маєте вилітати: валіза не зібрана, все бігом туди якось спаковується, аби влізло в ту валізу. Виходить якийсь такий хаос, якась в тому незручність, стрес.
Так само і з публічними виступами: люди часто відкладають все на останню мить. І це стратегічно неправильно, тому що до теми треба звикнути, до думки треба звикнути, потрібно підготуватися, мозок має адаптуватися до цього процесу.
Якщо ми все відкладаємо на останню мить, ми виходимо трохи спантеличені, незібрані, не сконцентровані. Йдеться просто про кількість часу, яку ви вклали в цей процес.
Якщо, скажімо, я знаю, що мені за два тижні виступати, то я почну готуватися відразу ж, щойно отримала тему чи якийсь запит на виступ. Але робити абсолютно все за два тижні до виступу теж не потрібно, оскільки так само можна перегоріти й вже далі не буде того драйву, якогось інтересу, потрібності цієї теми для вас. Ці два тижні нам потрібно розпланувати стратегічно, структуровано по задачах.
Етап перший — виявлення цілі. Для мене основним є формулювання цілі через питання: “Заради чого?”, “Навіщо?” “Щоби що?”. Третій варіант оцей найкумедніший для мене — “Щоби що?”. Щоби люди зробили що? У вашій цілі й, фактично, в ідеї вашого виступу завжди має лежати якась зміна, зрушення, спонукання до дії, щось, про що треба замислитися, щось, що може змінити життя.
І тут ідеться про те, щоб не робити ціллю ознайомити з матеріалом, подати ідею… Це буде занадто слабо. Знайдіть градус, який драйвує вас, і який буде, ну таким, позитивно-заразним у вашій аудиторії.
Другий етап — збір матеріалу. Для того, щоб серед всього-всього-всього вибрати саме те, що потрібно, ви маєте визначити, що ви хочете сказати, обов’язково, що є другорядним, а про що можна взагалі не говорити. Для цього ви маєте присвятити якийсь час зібранню матеріалів. Тоді ми будуємо нашу промову на ось цих інформаційних стовпах, які будуть тримати все.
Третій етап — робота з цільовою аудиторією. Ви маєте зрозуміти, з ким ви говорите, до кого говорите, як живуть ці люди, що ви зараз намагаєтеся вирішити для них, які підказати шляхи розв’язання їхніх проблем. І для цього вам бажано знати аудиторію хоча б мінімально.
Часто, коли я щось веду, я прошу організаторів дати Google Forms, наприклад, з опитуванням аудиторії щодо їхнього рівня ораторського мистецтва, якого рівня хотіли б досягнути, який досвід мають, провали, позитивні враження від виступів. Тобто, це якась інформація, яка мені дасть зрозуміти, з ким я працюю, і на якому рівні знаходяться зараз ці люди. Ваша цільова, фактично, вирішує мову, якою ви говорите до цих людей.
Четвертий етап — якісне планування виступу. Це структурування, розуміння драматургії вашого цілісного виступу. Давайте уточнимо, що кожна промова — це в найкращому такому варіанті, в ідеальному світі — голівудське кіно. От коли ми дивимось якийсь Ted Talks, TEDx, у нас є таке відчуття, що за цими 15-17 хвилинами нам презентували таку драму, якось це все продумали, зробили настільки крутим, що за насиченістю, за відчуттями, здається так, що ми подивилися якісне кіно або прочитали якийсь бестселер. Ось після ваших виступів також може лишатись таке відчуття наповненості, аудиторія несе із собою це відчуття: “Вау, мене так наповнили, я хочу про це думати ще і ще”. Але це все така досить тонка робота, зі структуруванням матеріалу, з драматичними обрамленнями.
Існує мінімальна драма:
1. вступна частина
2. основна частина
3. кульмінаційна частина
4. фінал
Часто українські оратори чомусь взагалі прокидають цю форму, яка в принципі є базовою. На ній дуже легко взагалі збудувати будь-який виступ. І вона комфортна до сприйняття, тому беріть, і за цією схемою, так, як ми писали шкільні твори, так і формуйте промови.
Найважливішим місцем вашої промови можна назвати кульмінацію. Якщо ви вмієте робити кульмінаційні піки, я вже скажу, що ви митець ораторського мистецтва. У вступній частині ми будуємо зв’язок, контакт з аудиторією. Така її місія. В основній частині розжовуємо матеріал — це час на вкладання переконання, інформативне насичення. Фінал — заклик до дії. Я називаю цю форму рибою. Якщо ви візьмете цю рибу з собою, і на її основі будете будувати перші свої виступи, ви собі дуже полегшите життя.
Як проаналізувати аудиторію?
Люди, які будуть вас слухати, в принципі вирішують спосіб, в якому ви маєте говорити. Так, наприклад, якщо я читаю лекцію в університеті, я говорю зі студентами, і це вирішує мій стиль: буду говорити живо, жваво, якось сучасно, можливо, вставляючи певні специфічні, молодіжні слова. Якщо я працюю з високопосадовцями, я собі цього ніколи не дозволю.
Це також цікаво до спостереження і до дослідження, наскільки ви володієте мовою своєї аудиторії, бо вам потрібно дуже добре знати цих людей, їхні звички, їхні мови, їхні ментальні установки, щоб влучати. Інакше, якщо оратор та аудиторія говорять різними мовами — порозумінню не відбутися. А завдання людини, яка виходить виступати — бути зрозумілою, бути на рівні, щоби її могли почути. Інакше цей розрив, в тому числі досвіду, інтелекту, освіти, неможливо нічим заповнити. Оратор має бути на рівні своєї аудиторії, але і з того рівня потрошки її витягувати, щоб аудиторія також зростала в контакті з цією людиною.
Аналіз аудиторії — це справді досить велика робота, і якщо сильно заморочитися, то саме цей пункт стане тим, який дуже змінить вашу промову.
Слухай на Apple Podcasts
Якою повинна бути тривалість публічного виступу? Мінімум-максимум. Від чого вона залежить?
Тривалість залежить від формату, на який вас запросили виступати. Якщо формат ви визначаєте самі, важливо знати ось що: увага аудиторії зараз дуже несфокусована. Людина завжди обирає те, що їй найцікавіше. Якщо оратор не зуміє зацікавити, якщо презентація чи якийсь процес комунікативний буде не надто яскравий, цікавий, то людина не буде старатися втриматися в цьому контакті: завжди є веселі картинки в Instagram, Facebook — людині є куди втекти.
Тому дивіться: якщо мінімум, то я б сказала, що тост — це мінімальний публічний виступ. Там є всі форми публічного виступу, там є мета, ідея, тому тренуйтесь на ваших тостах, як на такому простому способі відпрацювати публічні виступи.
Якщо статично одна людина виступає перед аудиторією, то зараз складно втримати увагу, бо люди не здатні до фокусування. Щоб втримати увагу, або інформація має бути надзвичайно цінною, або спосіб подачі має бути супероригінальний, або ви маєте бути такою людиною, з шаленою харизмою, щоби від вас неможливо було відвести погляду, або все це в комплексі.
Для мене оптимальні такі хронометражі:
1. Тост маленький — 1,5 хв.
2. Невеликий виступ — 3 хв, 7 хв, 12 хв, 15 хв, 17 хв, 25 хв і до пів години.
Далі, наприклад, вебінар — година-півтори. Щоб втримати увагу у вебінарі, спікеру потрібно постаратися і зробити надзвичайно якісну, динамічну презентацію, і самому в кадрі бути дуже розкутим та цікавим, тому це дуже велика робота. Що довший хронометраж — то більш складна робота для оратора, інакше увага аудиторії просто розпливається.
З іншого боку, зробити короткий виступ якісним — це так само дуже складна робота над продумуванням всього: що, на якому місці має у вас знаходитися.
Вінстон Черчилль говорив: “Потрібно вичерпати весь відведений час, а не терпіння аудиторії”. Тому пробуємо з вами займатися тим, щоби вкласти максимальну кількість інформації, яку ми подаємо легко, драйвово, з інтересом в мінімальний час, щоби не перевантажувати уми та увагу нашої аудиторії.
Чи обов’язково готувати текст промови заздалегідь? Як ви ставитеся до імпровізації?
Я не дуже люблю писати тексти, я швидше противник того, щоби промови текстово розписувати. Краще за рибою скласти тезовий план. Ось є таке поняття “Кишенька Міллера”, воно з психології: ідеться про те, що короткочасна память людини може легко вмістити 7 +/- 2 об’єкти. Тобто, від 5 до 9 тез, навіть не підготовлена людина, може легко втримати у своїй пам’яті впродовж виступу.
Ми беремо від 5 до 9 якісних тез, розуміємо, що ховається за кожною тезою, що ми хочемо розкрити під кожним пунктом. В голові нам потрібно тримати цю рибу у формі 5-9 пунктів.
Записувати публічні виступи доречно, на мою думку, коли це просто стратегічні виступи на рівні держави, дипломатії, влади, якихось наукових важливих конференцій, або коли вам вручають якісь нагороди.
Якщо це конференція в ZOOM, яка триває півтори години та підкріплена презентацією, я не рекомендую прописувати доповідь. Просто перед цим проганяйте декілька разів презентацію, щоб в ній гарно орієнтуватися.
Тож у випадках, коли ми прописуємо всю промову, і хочемо її так само точно виголосити, як вона в нас записана — це навпаки стає тим, що не полегшує нам життя, а ускладнює.
Тренуватися перед дзеркалом можна, але краще пишіть себе на відео. Пробуйте спілкуватися. Головне зараз в публічному виступі — це іти від самого виступу. Перестаньте нарешті виступати: це вже не модно, не в тренді, неактуально, вже так люди не сприймають. Потрібно говорити до людей, спілкуватися з людьми, про людей, про їхні проблеми, про розв’язання цих проблем, і тоді ваші виступи завжди будуть дуже такими які відгукуються, якісними й зрозумілими для вашої аудиторії.
Я прекрасно ставлюся до імпровізації, якщо вона продумана та підготовлена. Бо коли людина виходить і починає імпровізувати, тільки в процесі мовлення починає вигравіровувати те, що вона насправді хоче сказати — це виглядає бідно і виявляє неповагу до аудиторії.
Якщо ви все продумали, розставили по місцях і залишилось тільки мовою озвучити всі ваші ідеї, плани та думки — то до такої імпровізації я ставлюся чудово, і завжди кажу, що це супер, це означає, що ви достатньо розкуті перед аудиторією, зберігаєте вміння мислити під час виступу. Це означає, що ви хороший оратор.
Must-have пункти у публічній доповіді. Як починати та як закінчувати?
Нашій аудиторії запропоную завантажити з мого сайту “Блокнот оратора” там досить чітко розписано, що, в якій з частин структури взагалі бажано подавати.
Взагалі, зараз публічні промови без особистих історій — це все буде занадто нудно й шаблонно. Тому musthave — це історії з життя. В публічних виступах без історії ну нічого не буде. Вміння підтвердити думку живим прикладом, приватним досвідом підвищує ваш рейтинг в очах аудиторії. Люди сприймають інформацію логічно та емоційно. Зараз все більше емоційно. Значить, що інформація, яка подається логічно, має бути підтверджена якимось емоційним, яскравим прикладом, який надає забарвлення почуттів, відчуттів, емоційних моментів.
Починати та закінчувати пробуємо більш оригінально, тому що “Доброго дня! І “Дякую за увагу” — це просто табу. Пробуйте креативити, у вас креативні професії й ваші виступи, відповідно, мають виявити вашу креативність, що більш таким особливим шляхом ви підете, то крутіше це буде виглядати. Не ускладнюйте аж занадто — нехай це буде цікаво та достатньо просто.
Я завжди борюся, щоби публічні виступи не були шаблонними! Потрібно максимально додавати власної особистості. Виступи — найкраща сцена для вашої творчості.
Куди дивитися під час виступу?
Це очевидно, якщо аудиторія жива — дивитися в живу аудиторію. До того ж ваш погляд залежить від розсадки аудиторії.
Наприклад, якщо це амфітеатр, так само буває і в конференц-залах садять амфітеатром, тоді ми дивимося, що є в цій розсадці таких 6 частинок, і тоді наше завдання, щоби кожній із цих частин потрапила рівна кількість вашої уваги: ваш погляд в процесі міняється.
В аудиторії має бути повне відчуття, що ви з усіма поспілкувалися.
Якщо людей мало в аудиторії, наприклад, до 20 людей, ви в принципі можете встигнути поспілкуватися з кожним: обирайте тих людей, з ким вам найбільш комфортно. Спостерігаючи за людьми, ви робите собі таку підказку, з ким будете контактувати в першу чергу, кого краще, безпечніше зараз проігнорувати. Дивіться в очі тим людям, яким вам комфортно. Якщо в аудиторії таких немає, можна прямо підставляти своїх: садити своїх людей і з ними контактувати якийсь час.
Загалом, раніше говорили про те, що потрібно дивитися поверх голів аудиторії. Зараз це абсолютно не сучасно, так не можна робити, більше того скажу, аудиторія зараз дуже така, можна сказати, самозакохана, індивідуалістська, і люди не сприймають себе сірою масою. От вони сидять, і кожен в цій залі — це індивідуальність, це важлива персона. Кожна людина насправді хоче, щоб на неї звернули увагу в аудиторії. Якщо людина не хоче уваги, ви по ній побачите, вона буде сидіти в куточку, на задніх місяцях. І з таким посилом “тільки не рухайте мене”. І справді, тоді таких людей не варто рухати.
Якщо працюєте через камеру — дивитися потрібно у вічко камери й таким чином вирівнювати комп’ютер чи смартфон, щоб вічко камери перебувало на рівні ваших очей. Тоді буде максимальне відчуття, що ви перебуваєте в живому, реалістичному контакті з людиною.
З чого насправді складається враження про публічний виступ?
Враження будується на основі трьох критеріїв:
Хто говорить. Все, що можна сказати про оратора: який він, яка його харизма, яка особиста історія, наскільки він цікавий, красивий, доглянутий, стиль, імідж, експертність, авторитетність — оце все сюди. Люди оцінюють саму людину, яка промовляє.
Що говорить. Про змісти, про ідеї, які транслює оратор. Наскільки вони цікаві, сучасні, підходять цій аудиторії, наскільки вони прогресивні, новітні, і взагалі такі, які захоплюють, наскільки гарно організовані та структуровані, наскільки текст цілісний, продуманий.
Як говорить. Все що стосується вербальної, паравербальної та невербальної мови: інтонації, звучання, спосіб подачі, сам голос. Якісь звички оратора: де він робить паузи, як він посміхається, як він рухається та жестикулює. Здебільшого це про спосіб подачі. І він є звуковим та візуальним.
Якщо за всіма трьома пунктами оратор пройшовся якісно, аудиторії подобається те, хто він, те, що він говорить та те, як він це робить — тоді виступ буде дуже якісний і ви отримаєте позитивний фідбек. Спікер попрацював недаремно.
Якщо ж у чомусь є провал — аудиторія зараз більше схильна до критики, до того, щоб не підтримати оратора в цьому, а, навпаки, підкреслити його неспроможність в темі. Дбайте про те, щоб всі ці 3 пункти були опрацьовані.
Зараз дуже непросто втриматися на межі розвага та інформативність. Є таке поняття інфотейтмент — коли ми міксуємо подання важливої інформації з розвагою. І тут важливо не завалитися ні в таку суху, інформативну лекцію, і не піти в повну розвагу, за якою вже не буде ніякої цінності інформації. Тому, балансуємо між розвагою та інформативністю. Це буде хороший спосіб, щоби втримати увагу аудиторії.
У залі немає мікрофона. Що робити?
Якщо зала невелика, наприклад, до 100 кВ м, ми ще можемо спробувати опрацювати таку аудиторію без мікрофона. Треба підсунути людей максимально близько до себе, залишивши відстань 1,5-2 метри між оратором та аудиторією.
Зала та кількість людей в аудиторії поїдають звучання, тому оратору потрібно значно гучніше говорити.
А взагалі це питання треба перевіряти до початку виступів, інакше можна себе дуже легко підставити, якщо не запустилась презентація, чи в мікрофоні немає батарейок, чи клікер без батарейок. Всі ці питання потрібно продумувати ДО.
Світло на сцені б’є прямо в очі. Як коректно вийти з ситуації?
Вийти з цієї ситуації навряд чи вдасться: якщо так світло вже стоїть, найімовірніше, що його поставили люди, які знаються на цьому.
Завдання оратора — звикати. Зазвичай, на конференціях, де виставляється світло, є репетиції, і людина дізнається про те, що світло буде бити в очі не в момент, коли вона виступає, а в момент, коли відбувається репетиція.
Завдання людини:
1. Сфокусуватися на ближніх об’єктах: дивитися далеко в аудиторію не зручно буде.
2. Блимати очима, але щоб це було не дуже помітно для аудиторії. Так ви не дасте очам пересихати, і буде не такий больовий ефект.
Питання, на яке не знаєш відповіді. Як реагувати?
У мене один раз в житті була така ситуація, і знаєте, я в той момент відчула повагу до людини, яка поставила це запитання. Це було в університеті, де я викладала тележурналістику. І його поставив студент. Я відчула захоплення, що ця людина нестандартно мислить, що вона зараз змогла “підловити” мене, хоча я володію темою, здається, абсолютно, а тут є щось чого я не знаю.
Я йому подякувала, сказала, що над цим питанням ніколи не замислювалася і мені, щоб дати відповідь, потрібно мінімум, напевне, дні 3, бо я хочу знайти матеріал, опрацювати його та проаналізувати для себе, і тоді зможу свою думку стосовно цього питання озвучити. За 3 дні я прийшла на лекцію з готовим матеріалом, і тоді ми це опрацювали вдруге.
У такі моменти важливо залишатися людиною, скидати цей пафос процесу. Ми не можемо бути енциклопедією, бути непорушними авторитетами. Це нормально — вміти визнати незнання чогось.
Тут важливо не те, що ви не знаєте відповіді, а ті переживання, які ви собою транслюєте. Нам здається, що земля йде з-під ніг, коли ми не знаємо відповіді. Наше завдання — залишатися адекватними в плані своєї самооцінки.
Іноді можна відвести стрілки до іншої теми, перефразуванням якимось, чи повернути питання в зал, в аудиторію. Повірте, завжди є люди, які хочуть висловитися. Спосіб прикриття робочий, але мені особисто цікаво подумати про це питання та про те, чому мені хтось це питання поставив, а я собі його не поставила.
Прямо на сцені порвався елемент одягу?
Дія на сцені — те, за чим найцікавіше спостерігати. Збоку аудиторії я скажу так: якщо в оратора щось порвалось, щось поламалось, щось пішло не так — ура! Пішла якась дія, пішов екшн. Аудиторії стає цікаво.
Наприклад, коли Опра Вінфрі виступала в Лос-Анджелесі, був величезний наплив людей, і вона виголошувала мотиваційні промови про важливість балансу. І в момент, коли вона озвучувала, що так важливо тримати баланс — зачіпається підбором за ковролін і просто гепається з жахливим та страшним звуком. Американська аудиторія дуже розсміялась неприємним реготом. У цей момент Опра піднялася й сказала: “Бачите, навіть зараз, коли я говорю про те, що я відновила баланс в житті й маю його, Ісус і зараз мене випробовує.” Впала- встала-прокоментувала-пішла далі.
Це і для нас приклад того, як ставитися до таких моментів: їх потрібно обігрувати, шукати, в якому контексті можна прямо зараз цю ситуацію опрацювати. Наприклад, я говорю про перспективи 2021 року, і у мене відривається шматок мого піджака: “Я не знаю що відірветься ще у 2021 році. Не знаю що піде ще не так, але ми будемо в нашій компанії до того готові. Краще планувати, вигадувати стратегії розвитку”, — викручуватися треба в процесі.
Головне — це не дати собі розгубитися, не думати, як це виглядає в очах інших людей.
Український оратор — людина або дуже самокритична, або дуже самозакохана. А нам потрібно щось середнє. Коли трапляються такі нестандартності, а ви змогли їх обіграти, часто аудиторія навіть замислюється, чи було це спеціально. Якщо ви вмієте це використати — знайте, ви супероратор.
Негативний викрик із залу у бік мовця?
Коли людина поводиться в аудиторії якось нахабно, злісно чи провокує вас — за цим стоїть завжди щось більше. Така людина хоче, щоб на неї звернули увагу або коштом вашого приниження самоствердитися. Ні те ні те нам не на користь.
У таких ситуаціях коректно вчинити непросто, але що зазвичай роблю я: перевертаю аудиторію проти цієї людини, якщо хочу її покарати. Це жорсткий метод. Наприклад, на якомусь майстер-класі, який я веду, де 200 людей збирається. Людина дуже наполегливо, з викриками, намагається просунути якусь свою тему, заради якої вона прийшла: вривається в процес і наполягає, щоб я розкрила її тему, зовсім не подібну до тієї, заради якої ми з вами зібралися. І тоді я говорю: “Я чую ваше запитання. Так, воно важливе.
Єдиний момент: всі ці люди, 200 людей, заплатили за ось таку тему, а ви прийшли зі своєю, тому я, як ведуча, маю повне право запитати у решти аудиторії, чи хоче вона чути відповідь на вашу тему, яка цікавить особисто вас, чи ми працюємо з тим, що зараз було заявлено організаторами”. І прошу людей підняти руки, хто каже, що працює із заявленою темою. Як ви розумієте, практично всі 200 людей підіймають руку за заявлену тему, і тоді я виключаю цю людину із загального процесу. Це конфліктна та неприємна ситуація, але інакше ця людина не давала мені працювати.
Другий варіант. Я можу взяти цю людину своєю правою рукою. Якщо в мені достатньо самовпевненості, я знаю, що я з цією людиною розберуся, немов на рингу, то кажу: “Супер! У нас є людина, яка знається на темі, беру її правою рукою на весь наступний процес”. І прямо заводжу цю людину ближче до сцени (так мені наче легше нею керувати). Ви маєте бути дуже досвідченим оратором, щоб з цим впоратися.
Іноді я виводжу таких людей в коридор, в позитивному плані, хвалю за їхню активність. “Дякую за вашу сміливість говорити відверто, ви так прорвалися в ефір зі своїм питанням, мені важливо почути вашу думку, але давайте перенесемо цю розмову в коридор. Зараз з того, що ви сказали, немає нічого такого, що потрібно обговорювати в аудиторії, тому ми з вами можемо розв’язувати особисті питання в коридорі”. Пробуємо від такого конфлікту швидше йти. Бо такі люди “вампірять”: хочуть взяти вашої енергії, не надавайте їм цієї можливості.
Оратор — це людина, яка за собою веде. З одного боку, ми перебуваємо в позитивній комунікації з аудиторією, але з іншого боку, це все одно процес, коли є хтось ведучий, і наразі — це ви.
Тому ви керуєте тим, хто говорить, хто ставить запитання, хто не ставить запитання. Ви можете цього уникнути навіть від початку, сказавши у вступній частині, що всі запитання відкладаються під кінець промови, якщо вистачить часу. Щобільше ви виявляєте влади, рішучості, такої впевненості в собі, то, повірте, менше буде таких негативних виплесків у ваш бік, бо люди побачать, що ви досить міцно тримаєтеся на ногах, що вас не так просто збити з пантелику, будуть боятися. Але це не завжди нам потрібно — іноді потрібно просто виявити дружність. Мені особисто варіант любити свою аудиторію значно ближчий, ніж оця вся боротьба. Але в тому і цікавість — ніколи не знаєш, якою виявиться аудиторія.
Ви завжди маєте бути готовими до всього.
Слідкуй за PRO Ідеї
Щоб не пропускати нові матеріали – підписуйся там, де тобі зручно
